Михайло Глинський: роки життя — 1470–1534

Історія українських земель періоду Великого князівства Литовського сповнена постатей, чиї імена викликали захват в одних і страх в інших. Одним із таких «титанів» свого часу був князь Михайло Глинський. Людина неймовірної європейської освіти, блискучий стратег та амбітний політик, він став уособленням боротьби руської еліти за свої права та вплив.

Його життєвий шлях — від фаворита королів до в’язня московських темниць — нагадує пригодницький роман, де за кожним поворотом криється зрада, слава або боротьба за владу. Пропонуємо зануритися в історію людини, яка намагалася змінити хід історії Східної Європи.

Герб та символіка роду

У червоному полі срібний княжий престол (у вигляді П-подібної фігури), над ним срібний скіпетр, держално якого, маючи вигляд хреста, утворює третю, середню ногу престолу. Верхів’я скіпетра розщеплене навпіл.

Походження та родичі: від Мамая до Івана Грозного

Походив із роду, започаткованого онуком знаменитого Мамая, Олексою Мамаєвичем, який виїхав з Орди до Литви. Син Лева Борисовича Сліпого Глинського, ім’я та походження матері невідоме. Мав братів Івана, Василя (емігрували згодом до Московської держави), Федора (помер до 1508 р.) та невідому на ім’я сестру. У Москві одружився з донькою князя Івана Оболенського, мав сина Василя. Дядько Олени Глинської. Племінником у других князя Михайла був Іван Грозний. Рід вигас не пізніше ХVІІ ст.

Європейська освіта та злет при дворі Олександра

Здобув чудову освіту, навчався в Нідерландах, Іспанії, Італії, німецьких князівствах, прийнявши католицтво. Імператор Максиміліан I називав князя Михайла своїм вихованцем. Ще замолоду робить блискучу кар’єру при великому князеві литовському Олександрі, стаючи в середині 1490-х років маршалком дворовим і міністром двору.

Кар’єра Глинського при дворі йшла по висхідній — улітку 1506 р. під Кльоцьком у Білорусії він здобув визначну перемогу над кримськими татарами, після чого хан на деякий час став союзником Литви. Але після смерті великого князя литовського Олександра в тому-таки році становище нащадка Мамая в Литві погіршилось. Позбавлений Сигізмундом І посад, Глинський виїхав у свої турівські маєтності.

Повстання Михайла Глинського проти «невдячного» князя

Після утвердження Сигізмунда I на литовському престолі загострилися відносини між Вільно і Москвою. Цим вирішив скористатися Глинський, і на початку 1508 р. підняв повстання проти «невдячного» великого князя литовського. До того ж він ще 1503 р. посварився з трокським воєводою Яном Заберезинським. Тепер Глинський власноруч помстився за образу («наїхав» на маєток Заберезинського і наказав відрубати воєводі голову).

Запальний князь хотів залучити на свій бік бояр Київщини та частини Білорусі. Боярству Київщини Михайло Глинський навіть пообіцяв відновити удільне Київське князівство. Волиняни і білоруські князі та бояри нічим особливо Глинському не допомогли, а проти бунтівника вирушив великий гетьман Литви і Русі, представник православного роду (нагадаємо — Глинський був спочатку православним, згодом католиком, у Москві знову прийняв православ’я) Костянтин Острозький, який розбив союзників Глинського — кримських татар — і витіснив війська Глинських з Білорусії. Широкомасштабне повстання Русі проти Литви не вдалося, справа звелась до виступу лише клану Глинських.

Союз із Москвою та придушення заколоту

Шукаючи союзників, Глинський звертається до Москви і підписує з Василем III угоду про спільні дії супроти Великого князівства Литовського: бунтівний князь матиме всі землі, які зуміє відвоювати у Вільно, за умови визнання ним московського підданства.

Після підписання угоди та присягання Глинським у травні 1508 р. на вірність великому князю Василю III йому на допомогу прийшло велике московське військо на чолі з воєводою князем Василем Івановичем Шемячичем. Спільно з Глинським вони намагались захопити Мінськ, Оршу, Друцьк, Слуцьк, стару литовську столицю Новогрудок та інші білоруські та литовські міста.

Тривали бойові дії також і на українських землях, де повсталі взяли в облогу Житомир і Овруч. Проте загалом заклики Глинського не знайшли підтримки місцевого руського населення, крім слуг самого князя, ні в Білорусії, ні в Україні. Заколот Глинського придушив князь Острозький.

Життя в еміграції: між в’язницею та фавором

У вересні 1508 р. результати війни закріпили компромісним «вічним миром», що містив значні поступки з боку Великого князівства Литовського. За цим миром визнавалися правочинними кордони, що постали внаслідок війн Олександра Казимировича та Івана III, увесь клан Глинських отримував право виїзду до Москви. Слідом за Глинськими з Литви вийшли ще 11 князів і 18 бояр.

Михайло Глинський брав участь у подальших війнах Москви з Литвою, сподіваючись отримати за свої чималі заслуги Смоленське князівство, але не для того Василь ІІІ ліквідовував залишки удільної системи в Московській державі, аби віддати новопридбані території новоявленому васалу. Глинський образився і спробував втекти назад до Литви, але потрапив до московської в’язниці, де просидів до 1527 р. Спроби німецької дипломатії витягнути Глинського з в’язниці були безуспішні.

Здавалось, фортуна знову всміхнулась князеві, коли в його 16-річну племінницю Олену Василівну закохався великий князь московський Василь ІІІ. 50-річний правитель Московської держави одружився з Оленою. На радощах князя Михайла Глинського не просто випустили з в’язниці, а й наблизили до великого князя. Він одружився з княжною з роду Оболенських і взяв участь у кількох успішних для росіян боях з татарами, знову намовляючи Василя ІІІ воювати з Литвою.

Останній акт драми: регентство та трагічний фінал

Проте випадок, який знову підніс князя Михайла на гребінь успіху, зрештою занапастив його остаточно. Після смерті Василя III 1533 р. князь Глинський став, згідно з останньою волею правителя Москви, одним із регентів при Олені Глинській та трирічному Іванові IV. Але темпераментна племінниця після смерті чоловіка швидко втішилась в обіймах князя Івана Овчини-Оболенського, родича дружини Глинського.

Князь Михайло почав намовляти племінницю розірвати зв’язок із фаворитом, звинувачуючи в «жорстокому правлінні». Тоді Олена фактично взяла владу в Московській державі у свої руки і відправила дядька до в’язниці, щоб не набридав своїми порадами і не втручався в боротьбу за владу. Там князь Михайло Глинський і помер того ж року, можливо, від голоду.

Історична пам’ять: герой чи авантюрист?

Рід Глинських завжди непогано знали любителі російської історії. В Україні ж авантюрному, колоритному князеві («татарин з походження, русин за колом зв’язків, європеєць за способом життя й освітою» — Наталя Яковенко) останнім часом нерідко приписують «український державотворчий потенціал», хоча насправді ним рухали перш за все особисті образи та амбіції.

Князь Михайло Глинський добре пам’ятав про своє русько-татарське коріння і був не проти стати таким собі «знаменом» руських князів і бояр Литви, невдоволених тим, що їх відтерли від влади литовці. Це, звісно, аж ніяк не робить князя «свідомим українським патріотом» на початку його виступу чи «зрадником української справи» після невдачі повстання.